Театр Садовського: як починався перший український стаціонар
У 1907 році в Києві на розі вулиць Великої Васильківської (тоді — Караваєвської) та Малій Васильківській відкрився театр, який згодом стали називати просто «театр Садовського». Це був перший український стаціонарний професійний театр, попри те, що ще з 1880-х у селі існували мандрівні трупи корифеїв. Сюди приходили дивитися Шевченка, Карпенка-Карого і Кропивницького, а також модерну драматургію Лесі Українки та Винниченка. Колектив очолював Микола Садовський — учень Кропивницького, актор і режисер, який зробив з мандрівного гурту справжню інституцію з постійним репертуаром і власним приміщенням.
Для киян того часу ці вистави стали способом почути рідну мову на великій сцені. Квитки навіть у скромні місця коштували від 30 копійок, і в залі часто ставили додаткові стільці. Відтоді минуло понад століття, але спадщина Миколи Садовського відчутна в роботі сучасних українських театрів — від Національного імені Івана Франка до студентних сцен, де вивчають «садовську» манеру гри.
Хто такий Микола Садовський і чому його театр особливий
Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище — Тобілевич) народився 1856 року в сім’ї священика на Херсонщині. Він був рідним братом Івана Карпенка-Карого, одного з найвідоміших українських драматургів. Садовський не мав систематичної театральної освіти — він пройшов школу Кропивницького і вісім років грав у мандрівній трупі. Уже на початку 1900-х Садовський мріяв про стаціонар: постійну сцену, репетиційну базу, стабільну зарплату для артистів. Цю мрію він реалізував у Києві разом із Марією Заньковецькою та Гнатасом Хоткевичем, який допоміг з фінансами.
Головна особливість театру полягала в поєднанні класичного репертуару з новою драматургією. Тут ставили і «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, і «Камінного господаря» Лесі Українки, і перекладну класику — Гоголя, Чехова, Запольську. Це дозволяло уникнути однобічності, яку критикували в етнографічно-побутовому театрі корифеїв.
Склад трупи: хто грав на сцені театру Садовського
До трупи входили провідні українські актори першої половини XX століття. Очолював її сам Садовський, а його незмінним помічником був Михайло Міленко. Серед жінок — Марія Заньковецька, Лідія Ліницька, Галина Борисоглібська, Гната Затиркевич-Карпинська, Оксана Полянська, Марія Малиш-Федорець, Олена Петляш, Софія Тобілевич, Євгенія Хуторна, Юлія Милович. Чоловіча частина колективу: Іван Ковалевський, Олексій Певний, Варвара Іванова, Тимофій Івлєв, Поліна Колесникова, Софія Стадникова, Степан Бутовський, Іван та Ігор Загорські, Олександр Корольчук, Гнат Маринич, Феда Левицький, Іван Мар’яненко, Семен Паньківський.
Серед тих, хто працював у театрі протягом певного часу, — Лесь Курбас (майбутній реформатор українського театру) та Йосип Стадник. Оперну частину репертуару підсилювали співаки Михайло Литвиненко-Вольгемут, Михайло Микиша, Іван Козловський, Марія Гребінецька, Зінаїда Діброва. Цей склад з роками змінювався, але кістяк залишався стабільним, що давало змогу зберігати сценічну школу.
| Роль у трупі | Ключові прізвища | Період активної роботи |
|---|---|---|
| Засновник і головний режисер | Микола Садовський | 1907–1919 |
| Помічник режисера | Михайло Міленко | 1907–1919 |
| Провідні акторки | Заньковецька, Ліницька, Затиркевич-Карпинська | 1907–1919 |
| Декоратори | Василь Кричевський, Іван Бурячок | 1907–1919 |
| Музичне оформлення | Микола Лисенко, Кирило Стеценко | 1907–1919 |
| Хормайстер і хореограф | Василь Верховинець | 1912–1919 |
| Оперні диригенти | Генріх Єлінек, Олександр Кошиць, Павло Гончаров | 1907–1919 |
Репертуар: від Шевченка до модерної драми
Основу репертуару складала класика: п’єси Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Марка Кропивницького, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Панаса Мирного, Івана Франка. Садовський свідомо не обмежувався побутовими сценками з сільського життя — він доповнював класику модерною драматургією. У репертуарі з’явилися «Камінний господар» Лесі Українки, «Молода кров» і «Брехня» Володимира Винниченка, «Гетьман Дорошенко» і «Крила» Людмили Старицької-Черняхівської, «Про що тирса шелестіла…» і «Земля» Спиридона Черкасенка, «Куди вітер віє» Степана Васильченка, етюди Олександра Олеся.
Окрім української класики та сучасної драми, театр ставив перекладну західну драматургію. Зокрема, «Загибель надії» Германа Гейєрманса, «Забавки» Артура Шніцлера, «Міреле Ефрос» Якова Гордіна, «Вихователь Флаксман» Отто Ернста, «Ревізор» Миколи Гоголя, «Ведмідь» Антона Чехова, «Моральність пані Дульської» Габріелі Запольської, «Мазепа» Юліуша Словацького. Серед опер — «Продана наречена» Бедржиха Сметани, «Галька» Станіслава Монюшка, «Сільська честь» П’єтро Масканьї, а також «Енеїда», «Утоплена», «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка і «Роксоляна» Дениса Січинського. Цей репертуарний діапазон робив театр Садовського справді універсальною установою.
| Категорія | Автори та твори | Особливість постановки |
|---|---|---|
| Українська класика | Шевченко, Карпенко-Карий, Кропивницький, Котляревський, Старицький, Мирний, Франко | Традиційне етнографічне оформлення, фольклорні мотиви |
| Модерна драматургія | Леся Україка, Винниченко, Старицька-Черняхівська, Черкасенко, Васильченко, Олесь | Експерименти з модерністською сценографією |
| Перекладна драма | Гейєрманс, Шніцлер, Гордін, Ернст, Гоголь, Чехов, Запольська, Словацький | Адаптація текстів, європейський репертуар |
| Опери | Сметана, Монюшко, Масканьї, Лисенко, Січинський | Жива оркестрова музика, відомі солісти |
Сценографія, музика і хореографія
Декорації для вистав створювали Василь Кричевський та Іван Бурячок — обидва відомі українські художники-новатори. Кричевський працював у стилі українського модерну з характерними орнаментами, а Бурячок тяжів до лаконічніших конструктивістських рішень. Їхнє оформлення сцени різко контрастувало з провінційними декораціями, які доводилося возити з собою мандрівним трупам.
Музичне оформлення вистав писали Микола Лисенко і Кирило Стеценко. Лисенко був фактично штатним композитором театру — він створював інтермедії, хорові партії та оркестрові вступи. Стеценко, молодший за Лисенка на тридцять років, привносив елементи нового стилю, близького до європейського романтизму. З 1912 року в театрі працював хореограф Василь Верховинець — він організовував спеціальні хореографічні вечори та впроваджував зразки народних танців до побутових п’єс. Завдяки цьому в репертуарі з’явилися «вечорниці» з автентичними танцями, а не з їхньою сценічною стилізацією.
- Декорації: модерн із фольклорними мотивами, без провінційного пафосу.
- Музика: жива оркестрова партія, нові твори для кожної прем’єри.
- Хореографія: вечори народного танцю за участю Верховинця.
- Костюми: зазвичай авторства Бурячка, з використанням етнографічних матеріалів.
Театр Садовського і європейська театральна традиція
Європейський театральний процес на початку XX століття розвивався в річищі натуралізму та символізму. У Берліні Макс Райнгардт ставив камерні вистави, у Парижі Жак Копо відкрив «Стару голубиню» (Vieux-Colombier), у Лондоні реформувався драматичний театр під керівництвом Герберта Бірбома Трі. У цьому контексті український стаціонарний театр виглядав цілком конкурентним. У статті про театр Миколи Садовського в українській Вікіпедії зазначено, що саме цей колектив завершив «останній період неподільного панування етнографічно-побутового репертуару і в історії українського театру посів перехідне місце між побутовим і модерним театром».
Показово, що театр активно ставив західну класику. Зокрема, «Мазепу» Словацького тут грали польською мовою, а «Моральність пані Дульської» Запольської — у власному перекладі. Це свідчило про те, що колектив не замикався у вузько національній тематиці, а прагнув інтегрувати українське мистецтво в ширший європейський контекст. Для порівняння, у 1910-х роках аналогічну стратегію застосовував Національний театр у Празі, який чергував чеську класику з перекладними п’єсами Ібсена та Гауптмана.
Роль Лесі Українки, Винниченка і «молодих» драматургів
Театр Садовського одним із перших звернувся до модерної драми. «Камінний господар» Лесі Українки, поставлений у 1914 році, став подією — критики відзначали, що Садовський знайшов тонкий баланс між символістською поетикою і сценічною виразністю. Цю виставу пізніше перенесли до репертуару інших українських колективів, зокрема до театру «Березіль» під орудою Курбаса.
Винниченкові «Молода кров» і «Брехня» також сприймалися неоднозначно — частина публіки вважала їх надто радикальними, але Садовський свідомо включав їх до репертуару, бо прагнув говорити з глядачем про сучасні моральні дилеми. П’єси Спиридона Черкасенка («Про що тирса шелестіла…», «Земля») додали до репертуару соціальну ноту, а Степан Васильченко у «Куди вітер віє» звернувся до селянської тематики, але вже з новим стилем оповіді. Це поєднання класики і сучасності — характерна риса саме «садовського» підходу до формування репертуару.
Завершення історичного періоду: 1919 рік
У 1919 році театр припинив роботу в попередньому форматі. Це сталося не через фінансові проблеми, а внаслідок політичних обставин: більшовицька влада в Києві змінила умови фінансування, а частина провідних акторів перейшла до інших колективів. Сам Садовський виїхав до Одеси, де 1920 року помер від тифу. Трупа фактично розпалася, але її спадщина лягла в основу кількох нових театральних інституцій.
Зокрема, на базі частини колективу в Києві постав театр імені Івана Франка (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), який працює до сьогодні. Марія Заньковецька, Іван Мар’яненко та інші артисти працювали в цьому колективі ще з 1920-х. Тобто театр Садовського не зник безслідно — він трансформувався у нову установу, яка зберегла його естетичні засади.
Спадщина для сучасного українського театру
Для додаткового контексту Сучасні українські театри посилаються на спадщину Садовського в кількох аспектах. По-перше, це практика поєднання класичного репертуару з новою драматургією — підхід, який сьогодні застосовують у Національному театрі імені Франка, Театрі на Подолі та Львівському академічному. По-друге, це школа ансамблевої гри, яку вчив Садовський: на відміну від «зіркової» системи, тут кожен артист мав власну лінію розвитку. По-третє, це інтерес до сценографії як повноцінної частини вистави — традиція, яку підхопили художники-постановники 1920–1930-х, зокрема Анатоль Петрицький.
Дослідники з Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України зазначають, що театр Садовського став першою в Україні стаціонарною установою, яка поєднувала національну традицію з європейськими новаціями. Цю думку підтверджують і сучасні історики театру, зокрема професор Національної академії мистецтв України Неллі Корнієнко, чиї праці регулярно цитуються в театрознавчих збірниках. Завдяки цьому театр Садовського залишається не музейним явищем, а живою традицією, яку можна простежити в роботі сучасних українських колективів.
Цікаві факти про театр Садовського
- Павло Тичина, майбутній поет-класик, у 1919 році працював у театрі спочатку білетером на ярусах, а потім помічником хормейстера.
- Лесь Курбас, який пізніше очолив «Березіль», деякий час працював у театрі Садовського, але не залишився там надовго через творчі розбіжності.
- Генріх Єлінек, один із диригентів театру, згодом очолив оперну трупу в Харкові, а в еміграції працював у Празі.
- Олександр Кошиць, який диригував операми в театрі Садовського, у 1919 році заснував Українську республіканську капелу, відому згодом під орудою Кошиця.
- Серед глядачів театру був Іван Франко, який, за спогадами сучасників, приходив навіть хворий і сидів у кріслі до кінця вистави.
Як дослідити спадщину театру Садовського сьогодні
Якщо ви цікавитесь історією українського театру, є кілька конкретних способів ознайомитися зі спадщиною Садовського. По-перше, варто відвідати Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка в Києві, де збереглися традиції садовської школи. По-друге, у фондах Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого зберігаються програмки вистав, афіші та світлини артистів. По-третє, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України видав кілька монографій, присвячених добі Садовського.
Корисними будуть і сучасні видання: зокрема, «Історія українського театру» Лесі Танюк, де є окремий розділ про Садовського, та «Український драматичний театр» у двох томах за редакцією М. Т. Рильського. Для тих, хто віддає перевагу цифровим ресурсам, на сайтах бібліотек доступні оцифровані примірники праць Василя Василька, зокрема його монографія «Микола Садовський та його театр» (1962), яка вважається класичною.
Театр Садовського в контексті сучасної української культури
Нині, через понад століття після заснування, театр Садовського залишається важливою точкою відліку. Його практика поєднання національної класики з модерною драматургією залишається актуальною для нових українських театральних колективів, які шукають баланс між традицією та експериментом. Зокрема, цей підхід помітний у роботі київського «Дикого театру», львівського Театру Лесі Українки та харківського «Нафтопереробного заводу». Вони свідомо звертаються до спадщини Садовського, хоча й інтерпретують її у власній естетиці.
Для глядача спадщина Садовського означає не лише історію, а й спосіб розуміти сучасний український театр. Багато рис, які ми вважаємо «українською театральною школою» — ансамблевість, увага до сценографії, інтерес до національної класики — були сформульовані саме в добу Садовського. Тож вивчення його театру — це не академічна вправа, а спосіб краще зрозуміти сучасну культурну ситуацію.
Відомі вистави та прем’єри
Серед найвідоміших прем’єр театру Садовського — «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, який відкрив перший сезон 1907 року, «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської, поставлений 1911 року, та «Камінний господар» Лесі Українки 1914 року. Кожна з цих вистав стала подією в тогочасному культурному житті Києва. Зокрема, «Камінного господаря» публіка сприйняла настільки схвильовано, що зал аплодував стоячи після фінальної сцени.
Серед оперних прем’єр — «Різдвяна ніч» Лисенка, яку театр поновив 1916 року за участю хору під орудою Верховинця, та «Сільська честь» Масканьї, яка стала своєрідним європейським «кроком» колективу. Такі вистави давали змогу урізноманітнити репертуар і залучити нову аудиторію, яка цікавилася європейською оперною класикою.
Місце театру в тогочасному Києві
На початку XX століття Київ мав кілька російськомовних театрів — Солдатський, Олександрійський, театр Бергера. Український театр Садовського був єдиним, хто систематично ставив вистави рідною мовою. Це робило його не лише мистецьким, а й соціальним явищем: для багатьох киян відвідини театру стали способом підтримати національну культуру в умовах, коли україномовна освіта обмежувалася початковими школами.
Сусідство з російськомовними театрами мало і зворотний бік: частина публіки сприймала український театр як «провінційний», хоча насправді Садовський ставив ті самі європейські п’єси, що й сусідні сцени. Цю стереотипність критикував сам Садовський, наголошуючи, що якість вистави визначається не мовою, а рівнем гри та режисури. Він мав рацію: згодом саме його школа стала основою для нових українських колективів, які працювали вже в радянський і незалежний періоди.
Порівняння з іншими українськими театрами доби
| Театр | Засновано | Місце | Репертуарна спеціалізація |
|---|---|---|---|
| Театр Садовського | 1907 | Київ | Класика + модерна драма, перекладна драма, опера |
| Театр корифеїв | 1882 | Пересувний | Переважно етнографічно-побутовий репертуар |
| Театр Української Бесіди | 1908 | Львів | Українська класика, історична драма |
| Товариство українських акторів | 1908 | Київ | Українські та перекладні п’єси |
Як видно з таблиці, театр Садовського відрізнявся від колег ширшим репертуарним діапазоном і стаціонарністю. Пересувний театр корифеїв залежав від залізничних квитків і залів, тоді як Садовський мав власне приміщення, репетиційну базу і стабільний колектив. Це давало йому змогу експериментувати з новими формами, тоді як мандрівні трупи змушені були триматися перевіреного репертуару.
Як театр вплинув на мовну ситуацію в місті
Один із маловідомих, але важливих аспектів діяльності театру — його вплив на мовну культуру. Вистави Садовського демонстрували, що українська мова придатна для вираження як побутових, так і філософських тем. Це було важливо в умовах, коли частина інтелігенції вважала українську «мову для хатнього вжитку», не придатною для високої літератури й театру.
За свідченнями тогочасних рецензентів, театр Садовського переконливо доводив протилежне. Зокрема, рецензент газети «Рада» (1913) зазначав, що «українська сцена в Києві вже перестала бути дивиною, а стала частиною культурного життя міста». Такі відгуки формували громадську думку і поступово змінювали ставлення до мови в освіті, пресі та державних установах.
Архітектура приміщення і технічні особливості
Театр містився в орендованому приміщенні, яке раніше використовувалося для російськомовних вистав. Зал вміщував близько 600 глядачів, мав партер, бельетаж і яруси. Сценічне обладнання було скромним порівняно з європейськими театрами: обмежена кількість софітів, ручні лебідки для заміни декорацій, відсутність електричного освітлення (використовувалися газові ріжки та кальцієві лампи). Попри це, сценографи Кричевський і Бурячок знаходили цікаві рішення в межах технічних можливостей.
Після закриття театру приміщення використовувалося для різних потреб, а в радянський час його перебудували. Нині на цьому місці працює інша театральна установа, тож фізично «залу Садовського» не збереглося. Однак у фондах музеїв збереглися світлини інтер’єру, за якими можна уявити атмосферу тогочасних вистав.
Сучасні наукові дослідження
Українські театрознавці продовжують вивчати добу Садовського. Серед нових праць — монографії Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, дисертації молодих науковців у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, а також матеріали міжнародних конференцій. Цікаво, що спадщина Садовського привертає увагу і зарубіжних дослідників — польських, чеських, канадських, які порівнюють його з національними театрами інших країн.
Науковці звертають увагу на кілька аспектів, які раніше були недооцінені. Це, зокрема, роль жінок у трупі (Заньковецька, Ліницька, Затиркевич-Карпинська), яких Садовський залучав не лише як акторок, а й як співрежисерок. Це також і технічний бік — як колектив працював з обмеженими ресурсами, зберігаючи високий рівень вистав. І, нарешті, це рецепція вистав у тогочасній пресі, яка допомагає відтворити глядацьку реакцію.
Підсумок
Театр Садовського — інституція, яка визначила обличчя вітчизняної сцени на десятиліття наперед. Заснований у 1907 році, він об’єднав провідних акторів і режисерів, поєднав класику з модерною драматургією і довів, що українська мова здатна звучати на великій сцені не гірше за європейські. Спадщина Садовського жива донині — у репертуарі сучасних театрів, у працях театрознавців і в пам’яті киян, для яких театр був частиною міського життя. Знайомство з добою Садовського варто почати з його вистав і біографій — це допоможе краще зрозуміти, як формувалася національна сцена.
Поширені запитання
Коли був заснований театр Садовського?
Театр Садовського відкрився у 1907 році в Києві на базі пересувної трупи, яку Микола Садовський очолював із 1906 року. Це був перший український стаціонарний професійний театр.
Хто такий Микола Садовський?
Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) — український актор і режисер, рідний брат драматурга Івана Карпенка-Карого. Заснував перший український стаціонарний театр у Києві, керував ним до 1919 року.
Які п’єси ставив театр Садовського?
У репертуарі була українська класика (Шевченко, Карпенко-Карий, Кропивницький), модерна драма (Леся Українка, Винниченко, Старицька-Черняхівська), перекладна драма (Гоголь, Чехов, Шніцлер) та опери (Лисенко, Сметана, Масканьї).
Чому театр закрили у 1919 році?
Театр припинив роботу через зміну політичної влади в Києві та перехід частини колективу до нових установ. Сам Садовський виїхав до Одеси, де того ж року помер від тифу.
Що стало з акторами театру після закриття?
Частина колективу, зокрема Заньковецька та Мар’яненко, перейшла до щойно створеного театру імені Івана Франка в Києві. Трупа фактично лягла в основу нової установи, яка працює до сьогодні.
Чи зберігся будинок театру Садовського?
Оригінальне приміщення не збереглося в первісному вигляді — у радянський час його перебудували. Світлини інтер’єру зберігаються в музейних фондах, зокрема в Музеї театрального, музичного та кіно-мистецтва України.
Хто з відомих людей працював у театрі?
Серед артистів — Марія Заньковецька, Іван Мар’яненко, Іван Козловський. Деякий час працював Лесь Курбас, а в 1919 році в театрі працював білетером і помічником хормейстера майбутній поет Павло Тичина.
Як театр вплинув на сучасний український театр?
Театр Садовського сформулював принципи, які працюють донині: поєднання класики з модерною драматургією, ансамблевість гри, увага до сценографії. Ці підходи перейняли наступні покоління українських режисерів, зокрема Курбас у «Березолі».
Де можна дізнатися більше про театр Садовського?
Корисні джерела: монографія Василя Василька «Микола Садовський та його театр» (1962), праці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, фонди Музею театрального, музичного та кіно-мистецтва України в Києві.
Чи є сучасні вистави, пов’язані з театром Садовського?
Безпосередньо «театру Садовського» нині не існує, проте Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка продовжує його традиції. Окрім того, окремі вистави за творами з його репертуару періодично з’являються на афішах інших українських театрів.
Залишити відповідь